Нагірний Карабах

Нагірно-Карабаська Республіка (НКР) – держава, що утворилася в процесі розпаду СРСР на базі Нагірно-Карабаської автономної області (НКАО) – національно-державного утворення в державному устрої СРСР, та населеному вірменами Шаумянського району. Столиця - місто Степанакерт. НКР була проголошена 2 вересня 1991 р. згідно з основоположними нормами міжнародного права.

Історичний нарис

Нагірний Карабах (вірменська самоназва - Арцах), розташований на північному сході Вірменського нагір'я, з давніх-давен був однією з провінцій історичної Вірменії, північно-східним кордоном якої, згідно всім античним джерелам, була Кура. Природно-кліматичні умови гірського краю обумовлені сприятливим географічним положенням. У давньовірменській державі Урарту (VIII-V до н. е.) Арцах згадується під назвою Уртехе-Уртехіні. У творах Страбона, Плінія Старшого, Клавдія Птолемея, Плутарха, Діона Кассія та інших авторів вказувалося, що по Курі проходив кордон Вірменії із сусідньою Албанією (Алуанком) – стародавньою державою, що представляла собою конгломерат різномовних кавказьких гірських племен.

Після поділу Вірменії між Візантією та Персією (387г.) територія Східного Закавказзя (включаючи Арцах) перейшла до Персії, що, однак до пізнього середньовіччя не вплинуло на етнічні кордони в регіоні: правобережжя Кури разом з Арцахом (Карабахом) залишається вірменонаселенним. І тільки в середині XVІІІ століття в північні райони Карабаху почалося проникнення тюркських кочових племен, що поклало початок багаторічним війнам з вірменськими князівствами. Меликства (князівства) Нагірного Карабаху, керовані спадковими удільними князями – меліками, зуміли зберегти фактичний суверенітет, включаючи власні дружини, князівські дружини і т. п. Будучи змушеними сторіччями відбивати навали військ Османської імперії, набіги кочових племен і загонів численних і, часто вороже настроєних сусідніх ханів, а то і військ самих шахів, мелікства Арцаха прагнули звільнитися від іновірної влади. З цією метою в ХVII-XVIII століттях карабаські меліки вели листування з російськими імператорами, у тому числі з Петром I, Катериною II і Павлом I.

У 1805 році територія історичного Арцаха, формально одержала назву Карабаського ханства, разом з великими районами Східного Закавказзя «на віка вічні» перейшла до Російської імперії, що було закріплено Гюлистанським (1813 р.) і Туркменчайським (1828 р.) договорами між Росією і Персією.

Арцах в ХХ-му столітті

Період мирного життя, в цілому тривав до 1917 року. Після розпаду Російської імперії, у процесі формування у Закавказзі держав, Нагірний Карабах у 1918-1920 рр. перетворився в арену жорстокої війни між Республікою Вірменія, яка відновила свою незалежність, та новоствореною в умовах турецької інтервенції, Азербайджанською Демократичною Республікою, яка з моменту свого утворення висунула територіальні претензії на значні вірменські території Закавказзя.

Регулярні турецькі війська та азербайджанські збройні формування, скориставшись смутою, викликаною світовою війною і розпадом Російської імперії, у межах політики продовження геноциду вірмен у Османський імперії у 1915 році, у 1918-1920 рр. знищили сотні вірменських сіл, влаштували різанину вірмен у Баку і Гянджі. І тільки у Нагірному Карабаху ці формування наштовхнулися на серйозний збройний опір, організований Національною Радою НК, хоча Шуша – столиця краю, 23 березня 1920 року була спалена і розграбована, а вірменське населення міста знищене.

Саме тоді міжнародне співтовариство визнало за необхідне втрутитися у конфлікт, що набував все більш трагічний характер. 1 грудня 1920 року на основі доповіді свого третього підкомітету П'ятий Комітет Ліги Націй, реагуючи на територіальні домагання Азербайджану і масові антивірменські погроми, одноголосно висловився проти прийняття Азербайджанської Демократичної Республіки в Лігу Націй. Тоді ж Ліга Націй, до остаточного врегулювання конфлікту, визнала Нагірний Карабах спірною територією, з чим погодилися усі задіяні в конфлікті сторони, у тому числі й Азербайджан. Таким чином, у період виникнення в 1918-1920 рр. Азербайджанської Демократичної Республіки її суверенітет не поширювався на Нагірний Карабах (так само як і на Нахічевань).

Встановлення радянської влади у Закавказзі супроводжувалося утвердженням нових політичних порядків. Після проголошення в 1920 р. Радянського Азербайджану, російські війська, до мирного вирішення питання, відповідно до Договору між Радянською Росією і Республікою Вірменія, тимчасово окупували Нагірний Карабах.

Однак, відразу після встановлення радянської влади у Вірменії, Ревком (революційний комітет – головний орган влади більшовиків у той час) Азербайджану декларує визнання «спірних територій» – Нагірного Карабаху, Зангезура і Нахічевана – невід'ємними частинами Вірменії. На момент декларування відмови від домагань на Нагірний Карабах, Зангезур і Нахічевань ці території не входили до Азербайджанської Республіки.

На основі відмови Радянського Азербайджану від домагань на «спірні території» і на основі угоди між урядами Вірменії та Азербайджану, в червні 1921 р. Вірменія оголосила Нагірний Карабах своєю невід'ємною частиною. Текст декрету уряду Вірменії був опублікований у пресі як у Вірменії, так і в Азербайджані («Бакінський робочий» (орган ЦК Компартії Азербайджану), 22 червня 1921 р.). Таким чином, відбувся акт цесії, який виявився останнім, у міжнародно-правовому сенсі, законним актом по Нагірному Карабаху за час комуністичного режиму в Закавказзі.

Акт цесії вітали як міжнародне співтовариство, так і Росія, що зафіксовано в резолюції Асамблеї Ліги Націй (18.XII.1920 р.), в Довідці-ноті Генерального секретаря Ліги Націй, членам – державам Ліги Націй (4.III.1921 р.) і в Річному звіті Народного комісаріату (міністерства) закордонних справ УРСР за 1920–1921 рр. вищому органу влади – XI з'їзду Рад.

Незабаром, однак, більшовицьке керівництво Росії в контексті політики сприяння «світової комуністичної революції», у який Туреччині надавалася роль «смолоскипа революції на Сход», змінює своє ставлення до етнічної й рідного Азербайджану і до проблеми «спірних» територій, у тому числі до Нагірного Карабаху.

Керівництво Азербайджану за вказівкою Москви відновлює свої претензії на Нагірний Карабах. Пленум Кавбюро РКП(б), нехтуючи рішенням Ліги Націй і відкидаючи плебісцит, як демократичний механізм встановлення кордонів між Вірменією й Азербайджаном, у 1921 році під безпосереднім тиском Й. Сталіна і всупереч акту цесії, з процедурними порушеннями приймає рішення про відторгнення Нагірного Карабаху від Вірменії, з умовою формування на цих вірменських територіях національної автономії із широкими правами у складі Азербайджанської РСР.

Азербайджан всіляко відтягував виконання вимоги про надання автономії Нагірному Карабаху. Але після дворічної збройної боротьби карабахців і за наполяганням РКП(б) у 1923 р. незначній частини був наданий статус автономної області – однієї з конституційних форм національно-державного утворення в державному устрої СРСР. Більш того, Нагірний Карабах, вочевидь, з далеким прицілом, був роздроблений – на одній частині сформували автономію, а іншу розчинили в адміністративних районах радянського Азербайджану, до того ж таким чином, щоб ліквідувати фізичний і географічний зв'язок між вірменською автономією і Вірменією.

Таким чином, значна частина території, визнана Лігою Націй як спірна, була прямо анексована, і за межами автономії залишилася велика частина Нагірного Карабаху (Гюлістан, Кельбаджар, Карахат (Дашкесан), Лачин, Шамхор та ін). Тим самим, карабаська проблема була не вирішена, а заморожена майже на 70 років, хоча і вірменська більшість Нагірного Карабаху неодноразово зверталася з листами та петиціями до центральної влади в Москві, вимагаючи анулювати антиконституційне та не правове рішення 1921 року і розглянути можливість передачі Нагірного Карабаху до складу Вірменії. Навіть у роки сталінських репресій під загрозою висилки усього вірменського народу зі своєї історичної батьківщини (за прикладом інших репресованих націй) не припинялася боротьба вірмен Нагірного Карабаху та Вірменії за вихід краю зі складу Азербайджанської РСР.

Боротьба за незалежність

1988 р. став поворотним в історії Нагірного Карабаху. Народ Арцаха підняв голос на захист власних прав і свобод. Дотримуючись усіх діючих правових норм і використовуючи винятково демократичні форми вираження своєї волі, вірменське населення Нагірного Карабаху виступило з вимогою возз'єднання з Вірменією. Ці події стали переломними не тільки в житті арцахців; вони, фактично, визначили наступну долю усього вірменського народу. 20 лютого 1988 р. позачергова сесія Ради народних депутатів НКАО прийняла рішення, яке містило прохання до Верховної Ради Азербайджану – про вихід із його складу, Вірменії – про прийняття у свій склад, СРСР – про задоволення цього прохання. Прохання спиралося на правові норми і прецеденти вирішення подібного роду суперечок в СРСР.

Однак за кожним актом демократичного волевиявлення і прагнення перевести суперечку в цивілізоване русло слідували ескалація насильства, масове і повсюдне нехтування прав вірменського населення, демографічна експансія, економічна блокада та ін. Почалися погроми і масові вбивства вірмен у віддалених на сотні кілометрів від НКАО містах Азербайджану – Сумгаїті, Баку, Кіровабаді, Шамхорі, потім по всьому Азербайджану, в результаті яких сотні людей загинули і були поранені. Близько 450 тисяч вірмен з міст і сіл Азербайджану і Нагірного Карабаху стали біженцями.

2 вересня 1991 р. спільна сесія народних депутатів Нагірно-Карабаської обласної ради та Шаумянської районної ради проголосила про створення Нагірно-Карабаської Республіки (НКР) у межах колишньої НКАО і Шаумянського району. Була прийнята декларація про незалежність НКР. Таким чином, здійснилося право, відображене в чинному тоді законодавстві, зокрема в законі СРСР про порядок вирішення питань, пов'язаних з виходом союзних держав зі складу СРСР від 3 квітня 1990 р. Він припускав наявність права для національних суверенітетів на самостійне визначення свого державно-правового статусу у випадку виходу союзної держави зі складу СРСР. У той же період (листопад 1991 р.), врозріз з усіма правовими нормами, Верховна Рада Азербайджану приймає рішення про скасування НКАО, яке було кваліфіковано Конституційним судом СРСР як акт, що суперечить Конституції СРСР.

10 декабря 1991 року, всего за декілька днів до офіційного розпаду Радянського Союзу, у Нагірному Карабаху був проведений референдум, під час якого переважна більшість населення висловилась користь повної незалежності від Азербайджану. На парламентських виборах був обраний парламент НКР, який і сформував перший уряд. Уряд незалежної НКР розпочав здійснення своїх обов'язків в умовах абсолютної блокади і подальшої військової агресії Азербайджану.

Користуючись зосередженою на своїй території зброєю і боєприпасами 4-ї армії збройних сил СРСР, Азербайджан розпочав широкомасштабну війну проти Нагірного Карабаху. Ця війна, як відомо, продовжувалася з осені 1991 року до травня 1994 року зі змінним успіхом. Були періоди, коли майже 60 відсотків території НК перебувало під окупацією, а столиця Степанакерт та інші населені пункти піддавалися майже безперервним масованим авіа нальотам та артилерійським обстрілам.

До травня 1992 року сили самооборони НКР зуміли звільнити м. Шуші, "пробити" коридор у районі м. Лачин, який возз’єднав території НКР і Республіки Вірменія, тим самим частково ліквідувавши багаторічну блокаду НКР.

У червні-липні 1992 року в результаті наступу азербайджанська армія окупувала весь Шаумянский, більшу частину Мардакертського, частину Мартунінського, Аскеранського і Гадрутського районів НКР.

У серпні 1992 року Конгрес США прийняв резолюцію, що засуджує дії Азербайджану і забороняє адміністрації США на урядовому рівні надавати економічне сприяння цій державі.

З метою відбиття агресії Азербайджану життя НКР було цілком переведено на військові рейки; 14 серпня 1992 року був створений Державний комітет оборони НКР, а розрізнені загони сил самооборони були реформовані і на основах твердої дисципліни і єдиноначальності організовані в Армію Оборони Нагірного Карабаху.

Армії Оборони НКР вдалося звільнити велику частину раніше окупованих Азербайджаном територій НКР, зайнявши в ході бойових дій і ряд прилягаючих до республіки районів Азербайджану, перетворених у вогневі точки. Саме зі створенням цієї зони безпеки була відвернена можливість безпосередньої погрози мирному населенню.

5 травня 1994 року, за посередництвом Росії, Киргизії і Міжпарламентської Асамблеї СНД у столиці Киргизії Бішкеку Азербайджан, Нагірний Карабах і Вірменія підписали Бішкекський протокол, на підставі якого 12 травня тими ж сторонами була досягнута Домовленість про припинення вогню, що діє донині.

В 1992 р. для врегулювання карабаського конфлікту була створена Мінська група ОБСЄ, у рамках якої здійснюється переговорний процес з метою підготовки Мінської Конференції ОБСЄ, покликаної домогтися остаточного рішення питання статусу Нагірного Карабаху.

МЗС РА
офіційний веб-сайт
Подвійне
громадянство
Електронна
віза
Заява про видачу візи